інформація

Ме́діагра́мотність (медійна грамотність) — сукупність знань, навичок та умінь, які дозволяють людям аналізувати, критично оцінювати і створювати повідомлення різних жанрів і форм для різних типів медіа, а також розуміти й аналізувати складні процеси функціонування медіа в суспільстві, та їхній вплив.^[1]В основі медіаграмотності — модель, яка заохочує людей замислюватися над тим, що вони дивляться, бачать, читають. Медіаграмотність дозволяє споживачам критично аналізувати медіаповідомлення з тим, аби помічати там пропаганду, цензуру або однобокість в новинах і програмах суспільного інтересу (і причини таких дій також), а також розуміти як такі фактори як особа власника медіа, модель фінансування впливають на інформацію і кут її подачі.Медіаграмотність має на меті зробити людей досвідченими творцями і продюсерами медіаповідомлень. Полегшити, а також розуміти переваги і обмеження кожного виду медіа, а також створювати незалежні медіа.Завдання медіаграмотності в трансформації медіаспоживання в активний і критичний процес, допомагаючи людям краще усвідомити потенційну маніпуляцію (особливо в рекламі та PR), а також допомогти зрозуміти роль мас-медіа і громадянських ЗМІ у формуванні громадської думки.Медіаграмотність — це результат медіаосвіти.Медіаосвіта з'явилася як інструмент захисту від шкідливий ефектів і трендів медіа. Першою країною, яка використала цю прививочну парадигму в Великій Британії в 1930-тих роках. В 1960-тих з заперечення медіа переключилися на заперечення і критику різних видів медіа і популярної культури. Це називали парадигмою популярної культури. В 1980-тих прийшло розуміння, що ідеологічна сила медіа була пов'язана з натуралізацією зображення. Конструйовані повідомлення зникли, тому що підпали під категорію натуральних. Зацікавлення в медіаграмотності пов'язане з споживанням зображень і картинок, що ще називали зображальною парадигмою. В Великій Британії і Австралії медіаграмотність — окремий курс, як частина гуманітарних предметів.В інших країнах Європи медіаосвіта приймала різні форми. В Фінляндії вона ввійшла в перелік предметів середньої школи в 1970 році, а у вищі навчальні заклади — в 1977 році. Але тільки на початку 90-тих цей курс трансформувався в медіаосвіту в сучасному розумінні. В Швеції медіа освіта — обов'язкова з 1980 року, а в Данії — з 1979. В усіх Скандинавських країнах на почтку 90-тих медіаосвіта відійшла від моралізаторства до дослідницького підходу і поставила учня в центрі. В 1994 році в Данії видано закон, який надавав медіаосвіті вагу. Але вона і досі не входить в перелік обов'язкових предметів. Основний наголос в Данії роблять на інформатиці. В Україні 2010 року, вперше у вищій школі, на кафедрі видавничої справи та редагування Національного технічного університету "КПІ" було введено базовий навчальний курс "Медіаосвіта". Дипломні роботи студентів з медіаосвітньої проблематики видано як колективну монографію "Медіакомпетентність фахівця".

Все, що потрібно знати про всеукраїнський експеримент зі впровадження медіаосвіти. Питання медіаграмотності в Україні набуває все більшої актуальності, а потреба населення у критичному мисленні проявляється все виразніше. Та мало хто знає, що Україна — одна з небагатьох пострадянських країн, де не лише громадський сектор, але й держава робить певні кроки в напрямі медіаосвіти. Кроки ці, щоправда, недостатньо координовані і традиційно з майже нульовим фінансуванням. Однак завдяки ентузіазму й мотивації великої кількості педагогів процес упровадження медіаосвіти рухається. Цього року Міністерство освіти та науки затвердило всеукраїнський експеримент із медіаосвіти на 2017–2022 роки, який має назву «Стандартизація наскрізної соціально-психологічної моделі масового впровадження медіаосвіти у вітчизняну педагогічну практику». Оскільки для широкої громадськості, та й для багатьох не залучених до процесу педагогів суть експерименту маловідома, MediaSapiens вирішив знайти відповіді на найважливіші питання. Розуміючи комплексність і багатоаспектність медіаосвіти, ми не претендуємо на істину в останній інстанції і сподіваємося на відгуки та обговорення і з боку включених в експеримент педагогів, і всіх зацікавлених. Отже, ми поставили перед собою такі запитання. Що таке експерименти в системі освіти? Яка мета експерименту з медіаосвіти? Хто в ньому бере участь? Що означає «наскрізне впровадження»? Чи варто включати курс із медіаграмотності в навчальний план як обов'язковий? Що відбувається на нинішньому підготовчому етапі? Чи наявні навчальні програми з медіаграмотності і для яких класів? Що заважає ефективному проведенню експерименту? Чи фінансуються школи, що беруть участь в експерименті? Як відбувається комунікація між усіма закладами, що беруть участь в експерименті? Як вимірюються результати експерименту? Яким чином відбувається підготовка вчителів? Чи буде впроваджено спеціальність «медіапедагог»? Чи патріотичне виховання має бути складовою медіаосвіти? Як відбувається співпраця з Міністерством освіти та науки? 1. Що таке експерименти в системі освіти? У нашій країні існує Закон «Про інноваційну діяльність». 22 вересня цього року було затверджено нове «Положення про порядок здійснення інноваційної освітньої діяльності» за № 1171/31039. Згідно з ним, освітніми інноваціями є новостворені або вдосконалені освітні, навчальні, виховні, психолого-педагогічні та управлінські технології, методи, моделі й рішення в галузі освіти, що підвищують ефективність навчання. Інноваційну освітню діяльність (тобто, експерименти) можуть реалізовувати фізичні та юридичні особи: педагогічні, науково-педагогічні та наукові працівники навчальних закладів, а також самі освітні заклади й установи. Інноваційна освітня діяльність може здійснюватися на трьох рівнях: всеукраїнському, регіональному, а також на рівні навчального закладу. Згідно з цим положенням, експериментом є комплексний метод дослідження, який забезпечує перевірку висунутої на початку гіпотези й дозволяє з’ясувати умови, потрібні для втілення пропонованої інновації. Рішення про організацію та проведення експерименту всеукраїнського рівня ухвалює Міністерство освіти і науки України. Фінансування здійснюється або відповідними органами управління освітою, або іншими юридичними та фізичними особами. Крім того, фінансування інновацій в освіті може забезпечуватися за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів. До прикладу, нині триває ще один всеукраїнський експеримент — «Створення та апробація методичної системи навчання основ робототехніки як складової STEM-освіти». Як пише видання «ОсвітаУкраїни», в його рамках у навчально-виховному комплексі № 141 міста Києва в 10–11-х класах інформаційно-технологічного профілю впроваджено профільний курс «Інформаційні технології». Його викладання ставить за мету оволодіння сучасними комп’ютерними технологіями за спеціалізаціями «Веб-дизайн», «Архітектурне та ландшафтне проектування», «Інформаційні технології в економіці та бізнесі» чи «Тривимірне моделювання та анімація» — на вибір. За участі меценатів школа знайшла кошти на деталі 3D-принтера. Його виготовили самі учні — під науковим керівництвом фахівця з НТУУ «КПІ». 2. Яка мета експерименту з медіаосвіти? По-перше, слід сказати, що нинішні заходи зі впровадження медіаосвіти є продовженням попереднього експериментального етапу, що тривав із 2011 до 2016 року, в рамках якого різними формами шкільної медіаосвіти було охоплено понад 40 тис. учнів у 250 загальноосвітніх навчальних закладах восьми областей України. По-друге, обидва експерименти в першу чергу ґрунтуються на Концепції зі впровадження медіаосвіти в Україні, яка була ухвалена 2010 року, а оновлена — у 2016-му. Мета нинішнього експерименту — перевірка результативності вітчизняної моделі наскрізної медіаосвіти (нижче розповімо про неї детальніше) та підвищення рівня медіакомпетентності педагогів і студентів педагогічного і психологічного профілю.